Щодо необхідності обов’язкових профілактичних щеплень для вступу дитини до дитячого закладу
Інфекційні хвороби, які попереджаються проведенням профілактичних щепленнями, дуже часто призводять до інвалідизації та смерті дитини. В усьому світі визнано, що найефективніший захист від інфекційних хвороб, який може запропонувати сучасна медицина, є проведення профілактичних щеплень з метою формування несприйнятливості до інфекції. У разі відмови від щеплення, батьки дитини залишають її незахищеною від інфекційних хвороб, ризикують здоров’ям, а часто і життям своєї дитини та тих дітей, які її оточують. В Україні профілактичні щеплення здійснюються згідно із законами “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та “Про захист населення від інфекційних хвороб”. Згідно статті 15. “Запобігання інфекційним захворюванням у дитячих закладах” закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” прийом дітей до виховних, навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів проводиться за наявності відповідної довідки закладу охорони здоров’я, в якому дитина перебуває під медичним наглядом. Довідка видається на підставі даних медичного огляду дитини, якщо відсутні медичні протипоказання для її перебування у цьому закладі, а також якщо їй проведено профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень і вона не перебувала в контакті з хворими на інфекційні хвороби або бактеріоносіями. Дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється.”
Олег ЮДІН,
адвокат, член комітету медичного і
фармацевтичного права та біоетики Національної асоціації адвокатів України
КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ
-щеплення роблять, аби сформувати індивідуальний і колективний імунітети примусово щеплювати не можна, але можна обмежити в реалізації деяких прав
Прихильники думки про щеплення як про особисте право кожного, аргументують свою позицію, посилаючись на частини 3 та 4 статті 284 Цивільного кодексу України. У ній зазначено, що надавати медичну допомогу фізічній особі, яка досягла чотирнадцяти років, можна за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Такі ж правила встановлені і в частинах 1 і 4 статті 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 № 2801-XII (далі — Закон № 2801).
На підставі цих норм робимо висновок про те, що оскільки будь-яке, зокрема і профілактичне, втручання вимагає інформованої добровільної усвідомленої згоди та при цьому особа має право на відмову від профілактичного щеплення, то щеплення — це лише право, а не обов’язок.
Однак такий підхід до тлумачення норм законодавства має недоліки.
Звернімося до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Тим більше що його рішення для нашої країни є джерелом права.
У пунктах 62 і 63 Постанови ЄСПЛ у справі «Претті проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02) було зазначено, що під час надання медичної допомоги, навіть тоді, коли відмова від конкретного методу лікування може призвести до летального результату, примусове медичне лікування без згоди дієздатного, повнолітнього пацієнта є втручанням в його або її право на фізичну недоторканність і посяганням на права, гарантовані статтею 8 Європейської конвенції.
ЄСПЛ також звертав увагу, що для збереження сенсу свободи на відмову від лікування необхідно, щоб у пацієнта було право приймати рішення в злагоді з власними поглядами і цінностями, якими б ірраціональними, нерозумними і недалекоглядними вони не здавалися іншим особам (п. 136 рішення ЄСПЛ зі справи № 302/02). Але в пунктах 85 і 136 рішення суд зазначив, що держава має інтереси щодо захисту й охорони життя і здоров’я своїх громадян. У певних випадках ці інтереси матимуть пріоритет порівняно з правом громадянина на самовизначення. Держава може зобов’язати громадян пройти медичні процедури, аби усунути загрозу заподіяння шкоди здоров’ю населення.
Висновки ЄСПЛ досить однозначні — право особи на відмову від лікування закінчується там, де починаються інтереси держави щодо забезпечення безпеки здоров’я всього населення. Людина має право розпоряджатися особистим життям, відмовившись від лікування або профілактики, якими б абсурдними не були її мотиви. Але держава має право нав’язати громадянину свою волю, якщо виникають ситуації, пов’язані з необхідністю усунути загрозу заподіяння шкоди здоров’ю населення країни.
Отже, щоб отримати відповідь на запитання «Право чи обов’язок — робити щеплення?», спочатку варто відповісти на інше запитання: «Яка мета (завдання) щеплення?».
Для чого робити щеплення
Щеплення роблять, аби:
- сформувати індивідуальний імунітет;
- створити колективний імунітет.
Причому, якщо індивідуальний імунітет захищає окрему особистість, то колективний — групу осіб. До цих груп належать особи, вразливі до захворювань і яким протипоказане щеплення:
без повноцінної імунної системи, зокрема без здорової селезінки;
які отримують хіміотерапію, тому їхня імунна система слабка;
з ВІЛ;
особи похилого віку;
дуже хворі;
ті, хто має інші медичні протипоказання.
Особа, хвора на кір, яка контактуватиме з людьми, що були щеплені проти кору, не передасть хворобу комусь, і хвороба швидко зникне. Це і називається «імунітет спільноти».
Тому в питанні про щеплення тісно переплітаються як інтереси однієї людини, зокрема її право на відмову від нього, так і інтереси суспільства, підкріплені правом держави на примус.
З погляду того, що масове щеплення має подвійну мету (так воно і є), то тоді логічною й обгрунтованою стає норма частини 1 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», згідно з якою профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу обов’язкові і включені до календаря щеплень.
Отже, можна стверджувати, що положення частини 4 статті 284 Цивільного кодексу України та частини 4 статті 43 Закону № 2801, що дають особі право на відмову від лікування і профілактики, співвідносяться з положеннями частини 1 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III (далі — Закон № 1645), які встановлюють обов’язок пройти щеплення, як загальна норма і спеціальна. При цьому норми, що дають право на відмову від щеплення, — загальні, а ті, що встановлюють щеплення як обов’язок, — спеціальні.
А як відомо ще з часів Стародавнього Риму, спеціальна норма права витісняє загальну.
Отже, вирішуючи питання про конкуренцію загальних і спеціальних норм, робимо висновок про те, що право пацієнта на відмову від лікування не безмежне, оскільки обов’язок зробити профілактичні щеплення, встановлений частиною 1 статті 12 Закону № 1645, домінує над правом на відмову від вакцинації.
Яка відповідальність за відмову від щеплення
Те, що щеплення не право, а саме обов’язок, можна підтвердити також тим, що закон встановив певні санкції для осіб, які відмовилися від щеплення.
Дітям, які не отримали профілактичних щеплень, згідно з календарем щеплень, відвідування дитячих закладів не дозволяється (ч. 2 ст. 15 Закону № 1645).
Крім того, санкції встановлені не лише для дітей, які ухилились з волі батьків від щеплення. Аналогічні санкції є і для дорослого населення країни. А про це чомусь мало хто говорить, хоча насправді ситуація абсолютно ідентична.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмові або ухилення від обов’язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ч. 2 ст. 12 Закону № 1645).
Як бачимо, обов’язок пройти щеплення підкріплений державним примусом у вигляді відповідних санкцій за невиконання такого обов’язку. Встановлені законом санкції спрямовані суто на забезпечення безпеки як осіб, які відмовилися від щеплення, так і осіб, які можуть з ними контактувати. Примусу до щеплення закон не містить. Тобто нікого примусово щеплювати не можна, але можна обмежити в реалізації деяких прав.
+
Тому якби держава розглядала щеплення виключно як право окремо взятого індивідуума, а не як його обов’язок, безпосередньо пов’язаний із забезпеченням захисту всього суспільства від інфекційних захворювань, то не встановлювала б відповідних санкцій.
Отже, обов’язок робити щеплення виправданий інтересами всього суспільства. Якщо відмова від лікування може спричинити негативні наслідки для суспільства в цілому, держава набуває право примусу до щеплення і встановлює санкції за відмову. Закон допускає відмову від профілактичного щеплення лише за медичними показниками.
Немає щеплень у дітей— зась до закладу освіти?
Поширення кору в Україні породило різні думки про щеплення, серед яких були як обгрунтовані, так і безпідставні. Заборона відвідувати заклади освіти дітям, які не мають щеплень, підняла хвилю обурення серед батьків, які відмовилися вакцинувати своїх дітей. Вони обстоювали думку про порушення конституційного права на освіту. Так це чи ні — роз’яснює експерт
Олег ЮДІН,
адвокат, член комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики Національної асоціації адвокатів України
Норма про те, що без профілактичних щеплень дітей не допускають до закладу освіти, встановлена статтею 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III; далі — Закон про захист населення від інфекційних хвороб). Вона — імперативна. Для її реалізації не потрібно, щоб влада на місцях видавала будь-які додаткові рішення.
Дітей приймають у заклад освіти за наявності відповідної довідки закладу охорони здоров’я, в якому вони перебувають під медичним наглядом. Довідку видають на підставі даних медичного огляду дитини, якщо:
• немає медичних протипоказань для перебування дитини в закладі освіти;
• дитині проведено профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень і вона не перебувала в контакті з хворими на інфекційні хвороби або бактеріоносіями.
Тож розвінчаємо міфи про порушення конституційних прав дітей, які не мають щеплення, а також працівників, які не пройшли обов’язкові медичні огляди, щодо відвідування ними закладу освіти.
Міф . Про порушення права на освіту
Відмова допускати дітей, які не мають щеплень, у заклади освіти спричинила хвилю обурення. Ті, хто не вакцинував дітей із різних причин, за винятком медичних, заговорили про порушення конституційних прав дитини на освіту. Вони посилаються на положення статті 53 Конституції України (далі — Конституція). Згідно з ними кожен має право на освіту, а держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних закладах освіти.
Проаналізуймо цю норму в системному аналізі з іншими нормами.
Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції).
Тому, аналізуючи норми статей 3 і 53 Конституції, не можна не визнати пріоритетність питань забезпечення безпеки життя, здоров’я і безпеки людини над правом на освіту.
Хто наполягає на тому, що «має конституційне право», розглядає правовідносини крізь призму «Я — ЗАБОРОНА». А ситуацію необхідно розглядати крізь призму «Я — СУСПІЛЬСТВО». Адже інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров’я її громадян.
Здобувачі освіти зобов’язані:
• поважати гідність, права, свободи та законні інтереси всіх учасників освітнього процесу, дотримуватися етичних норм;
• відповідально та дбайливо ставитися до власного здоров’я, здоров’я оточуючих, довкілля (ч. 3 ст. 53 Закону України «Про освіту»).
Тобто кожен повинен піклуватися не лише про власне здоров’я, а й оточуючих. Саме тому заборона, передбачена статтею 15 Закону про захист населення від інфекційних хвороб, є цивілізованою і не суперечить нормам Конституції, оскільки спрямована на реалізацію її норм, встановлених статтею 3.
Права, встановлені Конституцією, реалізуються строго визначеними способами, а не як кому заманеться. В деяких випадках ці конституційні права можуть бути й обмежені.
Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання може бути обмежене на підставі статті 29 Закону про захист населення від інфекційних хвороб у разі введення КМУ карантину на певних територіях. За карантину тимчасово обмежують осіб, що проживають у певній місцевості. Вони не мають права виїжджати за межі цієї території.
Обмеження вводять, аби забезпечити безпеку життя і здоров’я тих громадян, які не проживають на карантинній території та можуть бути інфіковані, якщо не вжити заходів ізоляції.
Оскільки кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці (ч. 4 ст. 43 Конституції), то присутність у закладі освіти нещепленої дитини порушує конституційне право педагогів на роботу в безпечних умовах, бо така дитина несе потенційну загрозу для їхнього життя і здоров’я.
Отже, держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущена до занять, реалізує свій обов’язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров’я не лише всіх дітей і працівників закладу освіти, а й так захищає нещеплену дитину. Тому порушення права на освіту тут немає. Право на освіту гарантовано всім, але реалізувати його, як і більшість інших конституційних прав, можна відповідно до визначеної процедури.”